БІБЛІОТЕЧНИЙ ОНЛАЙН-ПРОЕКТ
Так, у нашому недалекому минулому – було надміру сторінок,
які б нині хотілося викреслити . Та історію неможливо переписати – хоча б тому, щоб вона залишилася
пересторогою для нащадків. Тим більше
неприпустимо бездумно перекреслювати чорною фарбою те світле, що живило людські
серця і душі воєнного лихоліття. А перемога саме й була тим джерелом спільної радості . Люди різного віку ,
національностей,свої і чужі,добрі й лихі,чуйні й байдужі – кидалися в обійми
один одному як більш ніде й ніколи. Багато наших земляків , жителів
села Варюшино, пішли на фронт, з них 82 чоловіки не повернулись. Жителі села –
жінки, діти, літні люди пережили
труднощі окупації – голод, холод, розруху. Вони стали основними
відбудовниками села після звільнення від фашистських окупантів. І також були
свідками визволення Варюшино 19 березня 1944 року, коли 34-а Гвардійська
стрілецька дивізія переправилася через Південний
Буг і втримувала плацдарм. Дорогою ціною вдалося втримати плацдарм – Братська могила на кладовищі
,стала останнім прихистком для
211 бійців Радянської армії. І тільки 18 чоловік з них відомо, прізвища і імена 193-х не встановлені. Навіть важко
уявити , що рідні не дізналися де вони загинули. Відходять в небуття наші ветерани і тим більше хочеться зберегти пам’ ять про
цих відважних людей. І
сьогодні моя розповідь про
скромну людину, жителя нашого села ,
ветерана війни і праці Антонова
Анатолія Арсентійовича. Цієї прекрасної і цікавої людини вже давно немає серед нас, але пам’ять про веселого,
працьовитого діда Анатолія закарбувалась в моїй пам’яті. Коли розпочалася Друга світова війна Анатолій
Арсентійович проходив дійсну військову
службу в Москві, потім були курси молодших лейтенантів . Декілька разів він писав рапорт , щоб швидше піти на
фронт, і в 1942 році весь курс був направлений на фронт. Своє перше бойове хрещення Антонов одержав під Москвою, потім була
контузія. Коли він опритомнів , побачив що лежить на печі поряд з дітьми в
сільській хаті. Його підібрали жителі ближнього села , назву не пам’ятає, доглядали, а потім
відправили в госпіталь. Згодом Анатолій Арсентійович воював на Брянському фронті, був учасником
битви на Курській Дузі, де в 1943 році був важко поранений. Дружина Марія Олексіївна розповідала,що після госпіталю він воював на 3-у Українському і 1-у
Білоруському фронтах. Перемогу Антонов
зустрів в травні 1945 року в Болгарії. Але додому
він так і потрапив, тому, що з
1945 по 1947 роки продовжив службу на
Халкінголі. Анатолій Арсентійович
був нагороджений Орденом Знак Пошани, Орденом Вітчизняної
війни ІІ ступеня, Орденом Богдана
Хмельницького і ще багатьма нагородами. Після
війни він працював слюсарем в
колгоспі ім. Мічуріна, а з 1970 року в
радгоспі «Виноградна долина». За яку б роботу не бралася ця людина все виходило
уміло і гарно. Антонов А.А.
отримував подяки і грамоти від
районного керівництва і радгоспу. Мабуть
правду кажуть, що коли народжується людина, то доля її вирішена . Так із героєм
моєї розповіді , людиною яка прожила своє життя скромно і гідно. Він виростив
разом з дружиною трьох доньок був добрим чоловіком і гарним батьком. Розповідаючи про Анатолія Арсентійовича,
про людину яка жила по сусідству, я
думаю про багатьох людей яких я не знала, але долі їх дуже схожі. Вони жили, працювали, захищали свою
землю, любили свої родини і не вважали себе героями. І ми низько
схиляємо голови перед пам’яттю цих людей. Сьогодні і
завжди наші слова вдячності фронтовикам,
учасникам бойових дій – ви були і залишаєтеся
героями і прикладом для прийдешніх поколінь. 
Немає коментарів:
Дописати коментар